Історія виробничого об’єднання “Медапаратура “розпочинається з 1931 року. Тоді в Києві на базі рентгенівських майстерень було засновано завод “Ренток”. Разом із тим було створено фабрику з виробництва зуболікувальних приладів – борів, а на заводі “Медінструмент” налагоджено виробництво хірургічних інстру¬ментів. Ці підприємства і стали рідними “батьками ” майбутнього ви¬робничого об’єднання “Медапаратура”. Уже 75 років виповнилося їхньому нащадкові, він прожив ціле людське життя. Тому й не дивно, що за цей час його спіткало багато змін. Біографія цього дитинчати надзвичайно багата й досить різноманітна. Завод пережив страшні роки Великої Вітчизняної війни, складні часи великого будівництва та об’єднання, вистояв і в час розвалу радянської системи, за якої народився, виріс і прожив майже все своє життя. У період свого найбурхливішого розвитку змінив трьох директорів. І за кожним із них проживав свою неповторну епоху. Так, за Татаренка Андрія Іванови-ча з 1973 року відбувалася епоха масштабного будівництва, а з 1983 року посаду генерального директора обійняв Черінько Василь Андрійович, який зайнявся дослідженнями та випуском складної медичної техніки на базі обчислювальних машин, а вже з 1996 року на чолі з Марченком Юрієм Гоигоровичем почалася новітня ера жит¬тя в економічній державі, історія якої пишеться ще й до сьогодні.

Татаренко Андрій Іванович

Роки керівництва 1973-1983

Епоха будівництва

Пожежна допомога

Український план угорцям і полякам

Ворзельський піонерський табір

Із сонечком на роботу

Виховна робота

Шикарні іноземні зустрічі

Пожежна допомога

Андрію Івановичу довелося працювати в дуже складний і водночас надзвичайно цікавий період життя заводу “Медаппаратура”. У 1973 році пана Татаренка призначили генеральним директором цього заводу. Насправді ж новоспечено-му директорові дісталося лише заводо-управління, штампувальний і механічний цехи, а також сім самостійних спеціалізованих заводів, які працювали в різних куточках Києва. Отже, перед Андрієм Івановичем постало складне завдання: будівництво цілого заводу та об’єднання семи незалежних підприємств, що спеціалізува¬лися на виробництві медичної техніки.
Шляхом неймовірних зусиль доводилося збирати все обладнання докупи та перевозити його в одне місце, де й планувалося збудувати приміщення заводу. А потім ще потрібно було це обладнання монтувати та встановлювати, наприклад, у малярному цеху механізації не було досить тривалий час.
“Якось, – згадує Андрій Іванович, – приїхав до нас секретар міськкому, пройшовся з екскурсією по заводу та й запитав, чому це в малярному цеху голуби літають. Я відповідав – зачекайте, не все одразу! Згодом ми там поставили гарну механізовану лінію фарбування із сушкою, запустили конвеєр”.

До того ж сам факт об’єднання семи заводів подобався далеко не кожному. Адже колективи, які працювали на цих окремих підприємствах, звикли до певного порядку роботи й щось змінювати їм не дуже хотілося. Такі заводики чинили опір об’єднанню й уповільнювали цей процес усіма можливими способами. Тоді ж за дивним збігом обставин на заводі не¬одноразово виникали пожежі. Саме завдяки їм процес об’єднання та будівництва прискорювався, адже потрібно було швидше ставати до праці й виконувати державний план.
Коли будівництво було завершено, потрібно було впроваджувати оз¬доблювальні роботи. Тому поступово почали займатися безпосередньо цехами.
“Наприклад, був такий цех № 10, де царював повний безлад, -розповідає колишній директор. – Звичайно, це провина начальника цеху, мені довелося його звільнити і на його місце призначити Ряська Івана Сергійовича із заводу “Медвиробів”. Саме він провів колосальну роботу з оформлення цеху. Він зробив його надзвичайно привабливим: у цеху красувалося панно із зображенням природи, підлога була пофарбована пиловідштовхувальною фарбою. І коли до нас приїжджала делегація з Москви, то була дуже вражена саме цим цехом”.

Український план угорцям і полякам

Приблизно у 1976 році ре¬монтні роботи завершувалися, і всі приступили до виконання плану. Виконували план постійно, жодних збоїв у роботі не було. У 1980 році завод “Ме-дапаратура” навіть отримав перше місце по Союзу серед ме-дичних підприємств за виконан¬ня плану. Багато робітників було урочисто нагороджено ордена¬ми та медалями. І це незважаю¬чи на те, що за проектною по¬тужністю план становив 18,5 мільйона, але через те, що інші заводи не справлялися з пла¬ном, міністерство постійно до¬давало нам їх невиконані залиш¬ки, і з часом план сягнув аж 30 мільйонів. І все це за тої самої потужності.

Завдяки гарному високотехнічному обладнанню з програмним керу¬ванням наш завод випускав високоякісні растри, наші вироби отримува¬ли не тільки у всьому Союзі, а й за його межами. Ці растри потрапляли та¬кож до Угорщини та Польщі. Щоправда, такі самі растри випускали в Німеччині (фірма “SIEMENS”) та Японії, проте їх вироби були дещо гірши¬ми за наші. Тому й не дивно, що в гості до “Медапаратури” приїжджала угорська делегація. Безумовно, зустріч такої делегації – справа непрос¬та й дуже відповідальна. Гостей знайомили з Києвом, водили у театр, по¬казували заводські піонерські табори у Ворзелі і, звичайно, накривали великий і смачний стіл.

Ворзельський піонерський табір

Разом із будівництвом заводу відбувалося й спорудження піонерсько­го табору у Ворзелі для відпочинку дітей працівників заводу та проведен­ня різноманітних урочистих подій.

Завод збудував 15 двоповерхових цегляних будинків, куди кожного сезону робітники “Медапаратури” направляли своїх дітей на відпочинок. Дітвора мешкала у великих палатах на 5, 6, 10 осіб. Трохи згодом виріши­ли збудувати довгу двоповерхову будівлю, яка б мала кімнати лише на 2-3 особи з туалетом і душем у номері. Там же був великий конференц-зал, де часто підводили підсумки соцзмагань і проводили нагородження, організовували відпочинок. Велика територія, надзвичайно гарна приро­да Київщини, духмяні ліси, власне дзеркальне озеро, де плюскалася срібляста риба, безперечно, приваблювали трудівників заводу. У таборі була величезна їдальня, де готували найсмачніші страви, тут же накрива­ли величезні столи та святкували урочисті події.

 

Із сонечком на роботу

Андрій Іванович був дуже відданий своїй справі: приходив на роботу раніше за всіх і повертався додому запізно.

“Завод починав працювати з 8 години ранку, а я о 6-6.30 уже був там, -пригадує Андрій Іванович, – обходив усі цехи, щоб знати, що де лежить, щоб бути в курсі всіх справ. Адже під час наради траплялися такі начальники цехів, котрі любили дещо прикрасити стан справ, але ж я ще раніше все обійшов і бачив на власні очі”.

Пан Татаренко багато спілкувався з простими робітниками, часто підходив до них, цікавився, що їм потрібно, чого не вистачає для якісної та комфортної праці.

 


 

“Працював у нас такий гарний робітник Сидоренко, – ділиться спогада­ми Андрій Іванович, – він стояв за фрезерувальним верстатом. Дуже актив­ний був працівник, добре виконував план, я завжди до нього підходив і роз­питував про все. Взагалі самі робітники мені багато що підказували, охоче допомагали своїми побажаннями. Тому на оперативці я вже знав, кому і що потрібно. Я вважаю, що це був справді важливий момент, який сприяв вчасному виконанню плану. Хоча іноді траплялися й накладки. Якраз 31 грудня ми мали виконати план і дещо не встигали. У передноворічний вечір завод працював. Я зібрав усіх: начальників цехів, майстрів тощо. Того вечо­ра всі ми, і я у тому числі, пішли у цехи, стали поряд із робітниками і скла­дали прилади. Робота тривала аж до 23 години, лише за 60 хвилин до Но­вого року ми завершили роботу, виконавши план. Завод не був позбавлений ні прогресивки, ні премії, а всіх працівників службові машини розвезли по домівках зустрічати свято у колі родини. Приємно й те, що жодна людина не образилася, всі з розумінням поставилися до цього”.

 

Виховна робота

Пан Татаренко переймався не тільки тривогами заводу, але й цікавив­ся життям його співробітників.

“На жаль, доводилося займатися і виховною роботою, – розповідає Андрій Іванович, – здебільшого доводилося боротися з тими, хто вживав горілку на робочих місцях. Якщо я раптом помічав це, то просто попере­джував, якщо ще раз побачу – звільню. Таких було кілька осіб, яких дове­лося звільнити. А в основному люди прислухалися й більше цього не ро­били. Адже інакше робітник може отримати травму, особливо якщо працює за верстатом, а відповідати за його здоров’я доведеться голов­ному інженерові та директору”.


Також на заводі було створено щось на зразок товариського суду, де члени заводського колективу розбирали неординарні ситуації, якщо такі виникали в колективі. Так, у конструкторському відділі працював Олек­сандр Миколайович, який був пресвітером незареєстрованої секти.

“За Борщагівкою є село Пухівка, – пригадує пан Татаренко, – там за кілька ночей збудували будинок із величезною залою на 300 осіб, саме там наш провідний конструктор був пресвітером. Він ходив туди читати молебні та залучав до секти молодь. І ось одного разу міськком партії на­казав організувати збори у конференц-залі й розібрати поведінку цього конструктора. Усі зібралися, почали його критикувати, словом, чого мо­лодь від навчання та роботи відволікаєш. Проте Олександр Миколайович свій виступ побудував дуже грамотно, навів цитати Леніна, пояснив усе таким чином, що ніхто не зміг йому заперечити.

Та мені все одно довелося з’їздити до Пухівки й на власні очі пе­ресвідчитися, що там діється. У цьому селі насправді збиралося багато молоді, пресвітер читав цитати з Біблії та детально пояснював їх аудиторії.

А згодом ми відправляли наших співробітників у колгосп на збирання врожаю помідорів, і звідти до мене дійшла інформація, що наш конструк­тор Олександр Миколайович перевищив дозволену норму 1 кг і взяв із собою додому 5 кг овочів, фактично вкрав.

 


 

Тоді я запросив його до себе у кабінет і сказав, що був у них на засіданні, де їх пресвітер читав – “не укради”, “не вбий” і тому подібне. І запитую, як же розуміти те, що в колгоспі Ви мали взяти лише кілограм помідорів, а взяли п’ять, і ланкова Вам зробила зауваження? Він почер­вонів, йому стало дуже незручно. Але з часом він все ж таки зареєстрував свою секту і ще довго проводив молебні.

 

Шикарні іноземні зустрічі

За роки головування Андрія Івановича усього траплялося на заводі: були досягнення, отримували нагороди, виконували план, збільшувала­ся номенклатура, але траплялися й курйозні випадки.

 


 

У 1974 році міськком партії прислав на завод “Медапаратура” англійську делегацію, яка складалася з 8 осіб. А керівництво заводу мало прийняти дорогих гостей, познайомити їх із заводом і розважити. Урахо­вуючи той факт, що міністерство виділяло певну суму на зустріч таких де­легацій, було проведено екскурсію на заводі й влаштовано банкет у рес­торані “Дубки”.

“Стіл був шикарний, – пригадує колишній директор, – ми пошикували на повну котушку, важко й уявити собі страви, яких не було цього вечора. Англійці були вражені. Одна пані з делегації, відвідавши “Медапаратуру”, побачивши розкішний прийом, запитала в мене, де моя вілла і скільки машин я маю. На що я посміхнувся і відповів, що в мене немає нічого, окрім двокімнатної квартири. А виявилося, що вона теж має завод в Англії, проте наразі вже вийшла на пенсію, а керування передала своєму чоловікові, має великий будинок і кілька машин. Одним словом, вечір був дуже цікавий і надзвичайно розкішний, так що слава про нього дійшла аж до ЦК. Наступного ранку нас викликають у ЦК і вимагають звіт про витра­чені кошти. Я показав постанову, за якою ми не витратили жодного зай­вого карбованця, все було в межах норми. А витратили ми тоді щось близько 900 карбованців”.

 


 

 

 

 

Черінько Василь Андрійович

Роки керівництва -1983-1996

Епоха перебудови

Людський фактор “Первым делом самолеты…”

Важкий колектив, або Національне питання…

Виробниче нахабство

Навчання з цивільної оборони Колективні надбання

Заводські курйози

Веселі розваги

У 1983 році Василя Андрійовича Черінька призначили генеральним дирек­тором заводу “Медапаратура”. Новий керівник прийшов у сферу медичної техніки з оборонної промисловості. Тала­новитий спеціаліст, мудрий керівник мав своє професійне бачення функціонування такого величезного підприємства. І щойно обійнявши посаду, почав втілювати свої задуми в життя. Велика робота чекала на нового голову: і врегулювання складної ситуації в колективі заводу, і перехід від виробництва менш складної ме­дичної техніки до справді складних механізмів на базі ЕОМ, а також новітні розробки та дослідження медичної техніки, в яких підприємство досягло значних успіхів…

Отже, всі ці звершення ще тільки мали реалізуватися…

Людський фактор

“Первым делом самолеты…”

Як співається у відомій російській пісні: “Первым делом, первым делом самолеты, ну а девушки, а девушки потом!”



Отже, Василь Андрійович почав перебудову заводу зі, здавалося б, незвичного заходу, а саме – заборони службових романів. Він суворо на­казав не заводити інтимних стосунків на роботі в радіусі 5 км, щоправда, це стосувалося лише керівного складу заводу.

“Справа ось у чому, – згадує Василь Андрійович, – коли я прийшов на завод, то побачив, що в кожного начальника є власна коханка: у головно­го інженера, у начальника лабораторії тощо. На початку робочого дня ця жінка заходила до кабінету свого коханого й заважала працювати. Поди­вився я на все це і сказав, що з коханням на робочому місці ми закінчуємо й починаємо працювати. Причому спочатку я говорив це жартома, а зго­дом, коли це справді суттєво заважало роботі, уже запрошував керівників до себе у кабінет і запитував, хто працюватиме на заводі – він чи його коханка. Багатьом я особисто допомагав влаштуватися на іншу роботу. Тому, я гадаю, ніхто від цього нічого не втратив, а лише здобув, принаймні у професійному плані”.

 

Ватний колектив, або Національне питання…

Надзвичайно складна ситуація з керівним складом заводського ко­лективу дісталася Василю Андрійовичу. Вона була спровокована наслідками об’єднання кількох заводів. Адже ці підприємства досить три­валий час існували самостійно й навіть конкурували один з одним. Логічно, що кожний завод мав свого директора, свого головного інжене ра… А після їх возз’єднання виявилося, що на “Медапаратурі” одночасно працює близько 10 головних інженерів, 10 директорів, що само по собі не припустимо, які до того ж мають конфлікт поглядів. Отже, директорові потрібно було з 10 незалежних колективів створити один, який би дійсно став згуртованою командою одного заводу.


 

“Ні для кого не секрет, – говорить Василь Андрійович, – що ці підприємства були суто єврейськими, та й взагалі медицина на той час бу­ла єврейською. Ще більше ситуацію ускладнили чутки, буцімто новий ди­ректор заводу буде розганяти всіх євреїв. Загалом так: робота не йде, керівники більше прислухаються до рабина, що обіймав у нас на заводі од­ну з керівних посад, а не до директора підприємства, потрібно було терміново вдаватися до рішучих заходів. Тоді я запросив до себе в кабінет керівництво єврейської спільноти та запитав, що вони роблять. Адже ми разом із ними у райкомі комсомолу працювали, разом за дівчатами упада­ли, разом горілочку випивали… Я кажу їм: ви що ж думаєте, що я буду роз­ганяти вас за національною ознакою, ні, я буду розганяти виключно через недолік професійних якостей, залежно від того, хто як уміє працювати і хто як працює. Отже, кажу, ви добре подумайте та почнемо працювати. Досить швидко вони все зрозуміли, заспокоїлися, і ми хвацько взялися за роботу. А перший, кого я звільнив, до речі, був росіянин, цей керівник не зміг пере­класти розрахунок зарплати на ЕОМ протягом 5 років. І згодом на заводі вже зовсім не мало значення, хто ти – єврей, росіянин чи українець”.

 


Виробниче нахабство

На той час завод “Медапаратура” мав величезну номенклатуру, він випускав 150 найменувань медичних виробів.

Саме за часів керівництва Василя Андрійовича на “Медапаратурі” по­чався випуск складної медичної техніки на базі обчислювальних машин CM 1420 виробництва Київського заводу ВУМ і персональних ЕОМ ви­робництва Угорщини.

“За рік ми використовували 400 обчислювальних машин для укомплек-тації, – згадує пан Черінько. – Наш завод був одним із базових підприємств за рівнем технології по всій країні. Також ми займалися розробками, ство­рювали лабораторну техніку на базі обчислювальних машин”.

Саме “Медапаратура” почала випускати перші в Радянському Союзі обчислювальні комплекси для отримання інформації онкозахворювань. Було створено близько 20 комплексів для їх діагностики. Також почався випуск гамма-, бета-лічильників. “Ми співпрацювали з Москвою, з Угор­щиною, -ділиться спогадами Василь Андрійович, – виробляли наркотес-ти для виявлення вмісту у крові наркотичних і алкогольних речовин. Та­кож випускали багато різних лічильників для виявлення різноманітних захворювань. Почали освоювати складнішу техніку”.

На оборонному заводі, звідки прийшов пан Черінько, займалися атомними станціями, але, на жаль, у них нічого не вийшло з гамма-каме-рами, які, по суті, були діагностикою онкозахворювань. Тому й не дивно, що “”Медапаратура” почала їх виробництво.

 


“Нелегко було у нас дістати такий комплекс, – розповідає колишній директор, – до нас у чергу за ними шикувалися. Понад те, ми виконали розробку, а потім і втілили її в життя, створивши для Інституту ней­рохірургії в Академії медичних наук 2 томографи для дослідження кори головного мозку та онкозахворювань. Але найбільшим нахабством з на­шого боку було створення штучної нирки”.

Колективні надбання

Завод “Медапаратура” мав 4 бази відпочинку, куди робітники підприємства, заплативши невелику суму грошей, могли їздити відпочи­вати або відсилати на відпочинок своїх дітей. Не стояло на місці й будівництво піонерського табору у Ворзелі, яке розгорнув ще попередній директор. За правління Черінька Василя Андрійовича в таборі звели дво­поверхову будівлю з кімнатами на 4-5 осіб і туалетами на кожному по­версі. Тут часто відпочивали найменші дітлахи, їм зручно було вночі ходи­ти в туалет, не потрібно було виходити на вулицю та блукати величезною територією табору. Також було збудовано відкритий басейн.

Саме у Ворзелі відбувалося підведення підсумків соцзмагань або на­городження найкращого робітника за професією.

 

“На жаль, будівництво відбувалося незаконним шляхом, але все це робилося для себе, саме для співробітників “Медапаратури”. Будували своїми силами, для себе і за свої гроші. Всі матеріали списувалися на затрати на виробництво, а вибудовувалися корпуси. Людей знімали з основної роботи й направляли на будівництво. Там одночасно працюва­ло близько 100 осіб: хто цеглу клав, хто бетон носив, хто дах робив. Інак­ше, на жаль, нічого б цього не було.

Робітники заводу, окрім зарплати, могли заробити ще й додаткову копійчину.

 


 

Звичайно, ми будували квартири для своїх робітників, перераховуючи гроші від прибутків заводу в “Київміськбуд” на будівництво квартир. Хоча існувала певна проблема – потрібно було домогтися того, щоб місто ще взяло ці гроші. Адже тоді будівництвом квартир займалася лише одна ор­ганізація – “Київміськбуд”, яка щорічно здавала встановлену кількість квартир – не більше і не менше. Проте нам вдалося знайти таки лазівки, завдяки яким саме місто нам було винне житло. Наприклад, місту потрібний був майданчик по вулиці Волинській, а в нас там була майстер­ня, тоді я уступав цю майстерню, щоб місто забрало наші гроші на квар­тири. Люди стояли в черзі на квартиру одночасно і в районі, і на заводі, але наша черга просувалася набагато швидше. Загалом наші співробітники отримали кілька сотень квартир”.

Заводські курйози

Функціонування заводу – це не лише процеси, пов’язані з виробництвом, а й справжнє життя, яке наповнене радістю, сумом, а іноді й просто сміхом.

Так сталося, що німці були винні Радянському Союзу 10 транспортних перегінних кораблів для відпочиваючих екіпажів під час перегону морсь­ких вантажних судів. Кожен із них у відстійному варіанті вміщує 100 паса­жирів (кают). І керівництву заводу спала на думку геніальна ідея: придба­ти один такий пароплав для потреб заводу. “Ми гадали, – розповідає Василь Андрійович, – що візьмемо пароплав, добудуємо його, зробимо ремонт у каютах і будемо ходити рейсом Київ – Одеса, а наші співробітники зможуть дешево, за рахунок профкому, придбати путівки й таким чином відпочивати”.

Завдяки зв’язкам директора ідею вдалося реалізувати, пароплав був переданий з балансу на баланс і транспортований водним шляхом з Одеси до Києва. “Придбати – ми його придбали, – згадує пан Черінько, -та виявилося, що його утримання дуже дороге. Лише заправити паль­ним це судно коштувало занадто дорого, навіть враховуючи той факт, що тоді дизельне пальне було відносно дешевим. На пароплаві було встановлено 2 потужних двигуни, а по Дніпру заборонялося запускати судна навіть з одним таким двигуном, оскільки вода могла вийти з бе­регів. Ми набрали команду – 12 осіб, повністю укомплектували судно. Далі виявилося, що буксир потрібно десь ставити, доглядати за ним, опалювати його тощо. Тому потрібно було терміново позбутися його. Тоді я зустрівся із Кириченком – головою виконкому Оболонського району – і в дружній бесіді зробив йому таку пропозицію: “Давай так, -кажу, – я вашому району зроблю дорогий подарунок, присвятивши цей крок до найближчого свята, але за однієї умови: три роки ти мене не турбуватимеш своїми шефськими завданнями і тому подібним”. Той по­годився. Три роки всі нас вихваляли, та одного разу Кириченко говорить мені: “Слухай, забери свій подарунок назад!” А я кажу: “Ні, подарунки назад не забирають”. Довго ще це судно кружляло Дніпром, часто його бачили в різних місцях, аж поки воно зовсім не зникло”.

Веселі розваги

Проте водні прогулянки Дніпром все ж таки влаштовували, хоча співробітники милувалися краєвидами столиці не зі славнозвісного пароплава, а з палуби прогулянкового “Ай-Петрі”.


Річ у тому, що чо­ловіком секретарки Василя Андрійовича був Пасічник – начальник річкового пароплавства, людина весела, з чудовим почуттям гумору. Він надзвичайно обожнював відзначати різноманітні свята саме з ко­лективом “Медапаратури”. Тому за невеличку суму надавав для цієї справи прогулянковий пароплав “Ай-Петрі”. На цьому судні збиралося близько 200 працівників “Медапаратури” – від робітників до началь­ників. Тут святкували і День підприємства, влаштовували костюмовані гуляння. Звичайно, все це відбувалося завдяки доброму характеру та веселій вдачі директора заводу, який полюбляв жартувати й сам не об­ражався на жарти своїх співробітників. Захоплювався фото- та відео-зйомкою, тому пам’ять про ці святкування залишилася не лише в спо­гадах…


 

“Я багато фотографував та друкував фотокартки, – розповідає Василь Андрійович. – І коли хто-небудь із моїх підлеглих “заривався”, я витягав купку фотокарток зі столу (а компроматів там назбиралося вдосталь) і за­питував, чи все йому зрозуміло, – посміхається колишній директор. – Той одразу казав, що все усвідомив і йшов виконувати свою роботу. Звичай­но, цими речовими доказами я жодного разу не скористався!”

На заводі силами власного колективу влаштовували святкування Но­вого року. Співробітники “Медапаратури” самі писали сценарій, самі ви­конували постановки, самі ж були глядачами. І це правильно, адже саме таке дозвілля згуртувало та суттєво зблизило колектив.

 

Марченко Юрій Григорович

Роки керівництва -1996 – дотепер

Крах системи

Якісно нова реальність

Розвиток нового виробництва

Автомобільні флюорографи

Пересувні мамологічний і стоматологічний кабінети

Пересувна поліклініка

Власні цифрові системи

Священне народження ідеї

Заводські зміни

Робітники-власники


Важкі часи краху радянської системи припали на керування Марченка Юрія Григоровича. На відміну від попередніх директорів, Юрій Григорович не був призначений на завод, а, власне, виріс на цьому підприємстві.

Після закінчення економічного фа­культету Київського інституту народного господарства молодий спеціаліст отримав розподіл на “Медапаратуру” – завод, який ще будувався.

“Перші згадки про завод, – розповідає Юрій Григорович, – це постійні комсомольські суботники, постійне прибирання території, перетягування металоконструкцій з одного кінця двору до іншого, адже роботи з будівництва заводу ще тривали. Ще не був добудований головний корпус “Медапаратури”, не були закінчені гальванічний, малярний цехи, добудову­вали автоматну ділянку механічного цеху. Згадується дуже сувора прохідна з одного боку заводу та відсутність будь-яких огорож – з іншого. Після цьо­го була служба у Радянській Армії, теплі листи з рідного підприємства, а після закінчення служби я знову повернувся до рідного підприємства”.

Загалом Марченко Юрій Григорович подолав шлях від рядового еко­номіста до голови правління. У 1996 році його призначили генеральним Директором ВТО “Медапаратура”, а у 1998 році обрали головою правління акціонерного товариства “Медапаратура”.

 

Крах системи. Якісно нова реальність

1996-1998 – роки виживання підприємства! Відімкнено постачання тепла та води, відключено міські телефони, електроенергія подавалася лише через один з одинадцяти силових трансформаторів, не працювали ліфти, туалети, через дірки в дахах дощ протікав до перших поверхів, хо­лодні цехи, заборгованість по зарплаті понад 2,5 мільйона, борги до дер­жавного бюджету становили 3,5 мільйона, а в міському арбітражному суді постало питання про банкрутство підприємства. Люди ходили на ро­боту, не розуміючи, навіщо вони це роблять і що їм робити в таких умовах.

Перші свої кроки після швидкого оговтання були зроблені завдяки кредиту”Укрсоцбанку”.

Мало хто з 1996 по 1998 рік вірив, що це підприємство буде жити, функціонувати та приносити прибуток. Адже всі радянські підприємства були зорієнтовані на певний ринок, у межах якого 85 % продукції КВО “Медапаратура” поставлялося на територію Росії. Після розвалу Ра­дянського Союзу в Росії була прийнята та профінансована програма, що дала можливість російському ринку повністю відмовитися від закупівлі української техніки. Український ринок упродовж перших років узагалі не купував жодної техніки, оскільки грошей не вистачало навіть на зарплату лікарям і медикаменти для пацієнтів. Тому об’єднання залишилося без ринку збуту.

“Ми почали шукати саме ту продукцію, – розповідає голова правління, -без якої вже точно не зможе обійтися медицина. Звичайно, ми могли б розпочати виробництво яких-небудь каструльок чи біжутерії.., але ж ми -спеціалізоване медичне підприємство. У нас працюють люди, які звик­ли трудитися саме в цій сфері, наші працівники – справжі майстри своєї справи, вони вміють працювати і добре знають свій ринок. Фак­тично з 1931 року завод виробляє дуже багато техніки, у тому числі й рентгенівського напряму. Цей напрям для нас достатньо близький. І з 1998 року наше підприємство починає поступово змінювати свій профіль”.

 


Розвиток нового виробництва

З 1998 року підприємство, яке виготовляло вузли та комплектуючі ви­роби до рентгенівських апаратів, починає випускати рентгенівські флюо­рографи. Ці флюорографи вироблялися разом з цифровою приставкою, малодозовим приймачем, який був розроблений у Києві. По Україні вста­новлено понад 240 флюорографів виробництва “Медапаратури” з циф­ровою обробкою рентгенівського зображення.

“Зайнялися ми цією продукцією з двох причин, – розповідає Юрій Григорович. – По-перше, вона була затребувана ринком, а по-друге – ця продукція виготовлена за унікальною технологією. Вона дає можливість зменшувати променеве навантаження на пацієнта. Якщо під час звичай­ного рентгенівського обстеження пацієнт отримує річну санітарну дозу робітника АС, то під час наших досліджень доза обстеження зменшуєть­ся у 10-20 разів”.

Автомобільні флюорографи

Після повного освоєння та випуску стаціонарних цифрових флюорог­рафів на заводі процес йде далі. Починається випуск флюорографів на базі автомобілів для забезпечення скринінгового обстеження населення сільської місцевості. Саме “Медапаратура” вперше на українському рин­ку виготовила такий автомобіль, який успішно випускається і донині.


Конструкція виробу – це колективна творчість теперішнього керівництва підприємства, де кожен керівник реалізує свої задуми від ав­томатичної системи подачі води до кондиціювання повітря.

Це авто дає лікарям можливість у будь-якій місцевості, де є електрич­не живлення, за будь-якої погоди протягом 15-20 хвилин розгорнути рентгенівський кабінет. Рентгенівське зображення з’являється на екрані монітора протягом 20 секунд після знімка пацієнта. Тому лікар може
одразу встановити діагноз. Цифрова обробка знімків дає змогу будь-яку ділянку зображення на моніторі збільшити настільки, наскільки дозволяє зернистість рентгенівського знімка.

Перший виріб було закуплено Запорізьким управлінням охорони здо­ров’я. Рішення було прийнято ввечері 23 грудня 2002 року, а вранці о 9 годині голова адміністрації повинен був вручити флюорограф на базі авто­мобіля обласному тубдиспансеру. Тому вночі 2 водії – Вячеслав Делас і Сергій Бондаренко – та генеральний директор Юрій Марченко вирушили до Запоріжжя. А вранці о 9 годині запорізьке телебачення показало урочисте вручення першої української цифрової пересувки.

“Ми за останні п’ять років, – продовжує голова правління, – повністю зняли з виробництва усю стару продукцію. Раніше, до 2002 року, підприємство виготовляло продукцію за 12 розділами медичної техніки -понад 130 найменувань. Сьогодні ми виробляємо лише 11 найменувань і всі освоїли протягом останніх п’яти років. Є речі, які в Україні раніше вза­галі не виробляли, ті самі флюорографи випускали лише в Казахстані”.

Наступним кроком стало виробництво вдосконалених скринінгових кабінетів, які дали можливість обстежувати не лише грудну клітку, а й мо­лочну залозу. Ці кабінети “Медапаратура” виготовляє разом із харківським підприємством “Радмір”, що виробляє цифровий мамограф із високою роздільною здатністю. На жаль, 80 % жіночої смертності зумовлено рако­ мамографа можна обстежувати молочну залозу. На сьогодні завод ви­пустив понад 40 пересувних рентгеномамологічних кабінетів.

 

Пересувні мамологічнии і стоматологічний кабінети

“Але на цьому ми не зупинилися, – пояснює пан Марченко. – Ми ство­рили пересувний мамологічнии кабінет. Під час діагностики молочної за­лози 85 % діагнозів встановлюють за допомогою рентгенівського та ультразвукового обстеження. Тому в мамологічному кабінеті ми встано­вили апарат УЗД (харківського підприємства “Радмір”).


Також на базі автомобіля ми створили пересувний стоматологічний кабінет. Робота цього кабінету не залежить від електрики. Потрібно лише набрати води, причому з будь-якого водоймища, – вмикається генера­тор, і через 20 хвилин працює стоматологічний кабінет із рентгенівським апаратом, проявним пристроєм, готовий до надання усіх послуг із діаг­ностики зубів та їх лікування”.

Майже у кожній області України працюють такі пересувки, особливо вони зручні для людей похилого віку, яким важко долати великі відстані до найближчої стаціонарної поліклініки, щоб полікувати зуби.

Пересувна поліклініка

Вперше у 2004 році була створена пересувна міні-поліклініка з повністю автоматизованими робочими місцями для лаборантів. Там вмонтоване все необхідне обладнання для того, щоб, потрапивши до віддаленої місцевості, можна було на базі стаціонарного приміщення розгорнути цілу поліклініку та приймати пацієнтів.

“Під час трагічних подій у селі Новобогданівці Мелітопольського райо­ну Запорізької області, – розповідає Юрій Григорович, – там усього за одну ніч був розгорнений один із таких комплексів.

 


 

А з 2004 року ми розпочали виробництво рентгенівських апаратів із цифровою обробкою рентгенівських зображень. Напевно, вперше за всю історію створення спільних підприємств у країнах СНД металеві вузли ввозили з-за кордону. На початку 2004 року це були рентгенівські стійки та столи виробництва міланської фірми, а з 2005 року – це комплектуючі ви­робництва пекінської фірми. Ці фірми наразі є лідерами з виробництва рентгенівської техніки у своїх країнах. Ми брали у них 1-ше, 2-ге та 3-тє робочі місця. Оснащували вже в Києві цифровою обробкою рентгенівсь­кого зображення, додатковими аксесуарами та встановлювали в клініках нашої країни. З 2006 року кількість робочих місць рентгенівських апаратів, що завозилися із-за кордону, зменшили до 1 -го і сьогодні виробляємо 2-ге та 3-тє робочі місця з усім комплексом послуг і цифровою обробкою зображення власного виробництва”.

 

Власні цифрові системи

Цифрова об­робка рентге­нівського зоб­раження, що запроваджена заводом “Медапаратура” та ви­роблялась НВО “Телеоптик”, бу­ла висунута на здобуття Дер­жавної премії України в галузі науки і техніки. Звичайно, це свідчить про її високу ефективність.

До того ж з 2005 року завод розпочав виробляти цифрові системи уже за власними технологіями. Це істотно здешевлює продукцію, причому якість її анітрохи не погіршується, а навпаки – стає кращою.

 

Священне народження ідеї

Ідея стоматологічного кабінету народилася за 3 тижні до медичної вис­тавки. “За три тижні, – розповідає голова правління, – кабінет повністю виготовили, а потім вже створили креслення. Увесь цей час над створен­ням стоматологічного кабінету працювали у дві зміни, а в останню ніч у складальному цеху в стоматологічному кріслі сидів голова правління Марченко та керував людьми. Колектив працював до ранку, щоб устигну­ти до початку виставки. У цеху був накритий стіл. Люди підходили, на кіль­ка хвилин залишали роботу, перекушували і знову йшли працювати. А зранку цей пересувний стоматологічний кабінет вже був представлений на виставці. У такому темпі ми працювали над створенням усієї нашої про­дукції. Від моменту зародження ідеї до її повної розробки – не більше 4 місяців. Якби ми не встигали з новими розробками до початку виставок, то потрібно було б чекати результатів закупівлі медичної техніки ще цілий рік.


Не можна не згадати ще 8 днів листопада 2005 року, за які підприємство створило автомобіль швидкої медичної допомоги для сільської місцевості. Також перед початком виставки. А потім грудневий двомісячний “штурм” із виробництва 170 таких автомобілів.

Заводські зміни

У 60-х роках минулого сторіччя проектувальники відвідали відомий автозавод “FORD” і вирішили нове медичне підприємство будувати за та­ким самим принципом. Він полягає в тому, що в одні ворота в’їжджають матеріали та комплектуючі, а з інших воріт виїжджає готова продукція. Саме з цих міркувань проектувальники не заклали жодного складського приміщення, оскільки розраховували виключно на конвеєри. Проте жит­тя внесло свої корективи, і це стало особливо помітним після 1998 року, коли гігантські виробничі площі почали дорого обходитися підприємству. Адже лише опалення кількасотметрових цехів виливалося заводу в круг­леньку копійчину. Тому їх розміри почали скорочувати до поміркованих, які можна було б опалити та устаткувати. Відмовилися і від величезної кількості обладнання, яке свого часу звезли з п’яти заводів і довго не ви­користовували. За цей час фактично заново збудували каркасно-штам­пувальний цех, механічний цех, новий гальванічний цех, цех виготовлен­ня сучасного рентгенівського обладнання, цех для виробництва спеціальних медичних автомобілів.

Сьогодні на підприємстві працюють 300 осіб. “Це в основному люди, які пройшли школу витримки та відданості своєму підприємству, – розповідає голова правління, – адже в перші кризові роки підприємство несвоєчасно розраховувалося по зарплаті (1996-1999 роки). У ці роки ми виплачували ли­ше частину заробітної плати. А частину грошей вкладали у розвиток вироб­ництва. Окрім того, ми виховали та навчили колектив, і тепер він єдиний в Ук­раїні, який виробляє таку складну техніку. За цей час ми прийняли на роботу багато молодих спеціалістів, яких нині і навчаємо. Це потрібно, адже обсяги виробництва зумовлені лише потребами ринку, а не його потужностями. Роль інженерних служб дуже велика. Люди, які раніше не займалися ана­логічною технікою, майже з нічого створили найсучаснішу апаратуру, яка за технічними характеристиками перевершує закордонні аналоги. За ціновими характеристиками наша продукція значно дешевша. А це суттєва економія державних коштів, адже її імпорт в Україну коштував би, за нашими підрахун­ками, на 2 млрд. гривень дешевше за період з 1998 по 2005 роки”.

 

1996 – дотепер

-

Робітники-власники

Хотілося б також підкреслити роль акціонерного підприємства. Адже акціонерами “Медапаратури” виступають люди, які самі працюють на підприємстві. Вони одночасно є і робітниками заводу, і його власниками.

“Тому на зборах вони з розумінням ставилися до потреб колективу, -розповідає Марченко Юрій Григорович, – і намагалися якомога більше до­ходу підприємства спрямовувати на його розвиток! За це розуміння їм ве­лике спасибі! Однак результати свого розуміння вони вже тепер відчувають на власній кишені. Останні 5 років ми регулярно виплачуємо акціонерам дивіденди. Але на цьому розвиток заводу не зупинився – він упевнено кро­кує далі. До сьогодні ми виробляли техніку лише для українського ринку, але нині вже плануємо вийти на зовнішній ринок, тим більше, що нашою про­дукцією вже зацікавилися в Росії, Білорусі та Монголії.

Хотілося б подякувати нашому дружному, згуртованому колективові за віру в керівництво, за жертовну працю й відданість своїй справі. Саме завдяки згуртованості колективу завод гідно пережив важкі часи кризи, не зломився, а рішуче звівся на ноги і впевнено крокує далі.